«3333 студенти, розстріляні за українську мову». А якщо перевірити?
«Студенти» – це взагалі такий сакральний образ. Юні, розумні, ідейні. Якщо треба зобразити найзворушливіших жертв режиму, то найкраще на цей образ підходять саме студенти, цвіт нації, страчене майбутнє.
Спочатку у Фейсбуці активно репостили ось таку картинку:
Потім – ось таку:
Обидві картинки були поширені сотнями людей, ніхто навіть не поставив собі запитання: звідки взялися ці красиві цифри – 33 і 800? Чому невідомо прізвища жодного з тих 33-х і 800-та? Це ж не 1930-ті роки, до кінця 1950-х мала б дожити більшість репресованих, і хтось із них напевне – до 1991-го. Крім того, навряд чи зникнення аж 800 студентів залишилося б непоміченим усіма іншими спудеями університету – тим паче, що за пару років почалася «відлига».
Пошукаймо в інтернеті.
«1951 (!) року за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за … відмову складати іспити російською мовою, 800 ‐ репресували; так, нізащо, загубили життя юних обдарувань, сповнених кращих сподівань. Ось у який спосіб Харків став «русским городом” – науковець з ЛНУ імені Івана Франка статтю Албул С. Студентів Харкова розстріляли за відмову складати іспити російською мовою //Молодь України. — 2000. — 28 верес.
Не залишається байдужим і сайту «Майдан»: «Вражаючий факт, який засвідчує, як ще у цілковито заледенілу сталінську добу, а саме – в 1951(!) році студенти Харківського університету не побоялися висловити свій протест проти складання іспитів російською мовою. Розправа, що надійшла, приголомшує своєю жорстокістю: згідно з вироком закритого суду, 33-х найактивніших студентів було розстріляно, близько 800 (!) студентів репресовано (див.: Петровський В. Тридцять три нескорені українці. – “Вечірній Київ” від 5 квітня 1996 р.). Думаю, що це можна використовувати в агітації на Східній Україні«.
Тим часом з у Вікіпедії стає зрозуміло, що стаття Албула посилається на статтю Петровського, тобто вперше «Харківський розстріл» вигулькнув у Петровського. Ще з обговорення стає відомо таке джерело, як «Визвольний шлях» 1966 року. Зацитую.
«Русифікація вищих і середніх навчальних закладів дійшла так далеко, що у Львівському університеті в 1953 році студенти, не витримавши, підписали прохання до уряду, домагаючись української мови у викладанні лекцій. У відповідь на це, з наказу Москви, розстріляно 33 студенти, що підписали прохання. Про це писали швайцарські та інші газети.»
Отже, 1966 року проф. Д. Нитченко писав про 33 львівських студентів, яких стратили за вимогу «української мови у викладанні лекцій». За 33 роки студенти «переїхали» в Харків, де загинули вже «за відмову складати іспити російською мовою», потягнувши за собою у репресивне пекло ще 800 однокурсників.
Зрозуміло, що в цій ситуації ми маємо справу з більш ніж очевидним історичним міфом, який охоче поширюють люди, котрі щиро вважають таку інформацію «справжньою українською історією». Цих людей можна зрозуміти і навіть пошкодувати – адже (пост)совкова історична амнезія в нашому суспільстві справді сягнула межі абсурду, але виправдати їх все-таки неможливо.
Я розумію, що «студенти» – це взагалі такий сакральний образ. Юні, розумні, ідейні. Якщо треба зобразити найзворушливіших жертв режиму, то найкраще на цей образ підходять саме студенти, цвіт нації, страчене майбутнє. Але бажання відкрити світові такий промовистий, символічний факт нашої історії здатне зіграти на руку саме тим, хто оголошує всі злочини більшовиків «переписуванням історії».
Поширення «патріотичних», «щиро-українських» побрехеньок не лише не краще, але й гірше від аналогічних побрехеньок із протилежного боку. Я не хотів би, аби «свідомий українець» виглядав настільки ж комічним персонажем, як однодумці відомого «свідомого киргиза» Абдилдаєва, які ламаною російською доводили що «зима не будет», а киргизи походять напряму від Адама.
Тим більш безглуздо вигадувати якісь нові символічні жертви в нашій історії – нам що, справжніх бракує?..
